За останні декілька років Наталія Ємен двічі покидала свій будинок. Перший раз у 2014 р., через війну, розв’язану росією проти України на Сході країни вона виїхала з рідного Антрациту в Луганській області, Майже через вісім років історія повторилася в окупованому росіянами Тростянці, в Сумській області. Більш детально про це, з посиланням на Суспільне, на сайті i-sumy.
“Це висить у повітрі…”
“Це висить у повітрі увесь час, від самого початку думаю про себе: «Це ж треба, вдруге» Ну як так? Чому? Як таке може бути?”, – починає свою розповідь пані Наталія.
“Для мене війна почалася ще у 2014 році. Не думала, що доведеться кинути рідну домівку, втім, через криваве вторгнення росіян, вимушена була це зробити. Після того, як з Луганщини переселилась до Сумської області, думала, що знаходжуся в максимальній безпеці. До 21 березня жила в гуртожитку у Тростянці. Тоді щастю не було меж: сподобалось місто, житло, люди. Раділа, що залишилася жива. Після 21 березня до Тростянця зайшли російські війська.
Пам’ятаю, як змусили всіх мешканців звільнити гуртожиток. Мовляв, якщо хочете, залишайтесь, але цієї ночі ми гуртожиток знищимо. Всі люди почали тікати. Мені ж йти було нікуди, бо рідня залишилась на Луганщині. Звернулась до знайомих у Тростянці, аби прихистили до ранку, а вже потім, зібралася та пішла пішки в Суми. Там я знайшла порятунок від пекла. По дорозі зустрічала багато російських блокпостів. Окупанти відібрали в мене сім-карту з телефону. Було дуже важко”, – пригадує Наталія Ємен.
На рідній землі і дихати легше
Щоб дістатися безпечного місця, жінці довелося пішки пройти близько 20 кілометрів. І першим тимчасовим притулком, для Наталії, стало село Боромля.
“Я побачила двоповерховий будинок і попросилась переночувати. Світ не без добрих людей – прихистили. А вже ранком знову відправилась в дорогу. Пішки, втомлена, але мала надію на порятунок. Дійшла до Сироватки й там побачила наш, український блокпост. Вже тоді мені допомогли дістатися до Сум. Коли я ступила на українську землю, відчула полегшення. Дихати стало вільно. Знала, що тут, на українській землі, вже ніхто не заподіє мені зла. Сумчани дуже доброзичливо поставились до мене. Допомогли, хто чим може, забезпечили житлом та всім необхідним. Я дякую всім, за оперативну та вкрай важливу допомогу”, – говорить жінка.
Попри те, що Наталія має третю групу інвалідності, вирішила не сидіти, склавши руки, а допомагати волонтерам.
“Наразі допомагаю волонтерам, прагну бути корисною в тому, що можу робити тут і зараз. Крім того, в такий спосіб відволікаюсь від спогадів і тривоги. Це зовсім не те, що я звикла робити вдома: садити квіти, городні рослини, доглядати за садом. Але якщо зараз я можу бути у цьому корисною, буду робити це, щоб наблизити перемогу”, – каже Наталія Ємен.
Жінка вірить, що найближчим часом її рідне місто Антрацит буде знову під українським прапором, а вона повернеться до малої батьківщини, щоб разом з покинутою ріднею розвивати своє містечко на Луганщині.
