16 Серпня 2022

Він винирнув з тяжкого забуття: славетна історія «українського Пікасо» з Сумщини

Related

Піаніст-віртуоз Леонід Кагадєєв, який зробив Суми Меккою музичного життя

Леонід Павлович Кагадєєв був людиною відомою в Сумах, особливо...

«Містична» спадщина забутого генія: романтична Сумщина очима Олексія Красовського

Олексій Красовський – несправедливо забутий лебединський митець, автор заворожуючих,...

«Утята» та танці з діжкою: як виготовляли весільний коровай на Сумщині

Звичайно, головним атрибутом весілля традиційно був коровай. Треба сказати,...

Share

Його називали українським Пікасо, він розробляв малюнки грошових знаків, був практиком та теоретиком авангардизму в Україні та світі, легко пішов у забуття, але потім його ім’я «реанімували». Мова йде про видатного графіка та кубофутуриста з Сумщини Олександра Богомазова.  В 2022 році митцю виповнилося б 140 років. Більш детально про життя та творчість світової знаменитості у нашому матеріалі на сайті i-sumy.com.

На шляху до мрії

Художник народився 7 квітня 1880 року в селі Янків Ріг Охтирського повіту (зараз с. Іванівка Сумської області). За іншими даними він з’явився на світ на Ямпільщині.

Доля не пошкодувала маленького Олександра  -у ранньому віці він буквально залишився без матері. Жінка закрутила роман із заїжджим офіцером, пішла з сім’ї і вийшла заміж вдруге. Колишньому чоловіку, бухгалтеру Костянтину Федоровичу, вона залишила двох синів, яких той змушений був піднімати самотужки. 

Саме батько відправив Олександра вчитися на агронома у херсонському сільськогосподарському училищі. Саме під час навчання майбутній художник раптово захопився малюванням і вже не міг уявити свого життя без мистецтва, навіть не дивлячись на протест раціонального батька. Отже, в 1902 році Богомазов вступив до Київського художнього училища.

В навчальному закладі талановитий сумчанин затримався лише на три роки, а причиною виключення Олександра стала участь у студентських протестах. Проте відмовлятися від мрії він не збирався, і продовжив вчитися в приватних студіях Києва та Москви.

Муза та надійна опора

А через два роки Богомазов відновився в рідному училищі і отримав можливість перейняти знання та навички у видатних сучасників. Тоді ж він став брати участь у виставках та заводити корисні знайомства. Крім того, Олександр зустрів свою музу і майбутню дружину, теж художницю Ванду Вітольдівну Монастирську. Він довго залицявся до неї, п’ять років упадав за дівчиною, поки вона не відповіла взаємністю та не покохала скромного юнака.

Жінка не просто підтримувала чоловіка у його починаннях, але й відчувала його прагнення серцем. Вона стала його натхненницею,  кращим другом, порадницею. Жінка тонко розуміла свого коханого, стала для нього справжньою опорою, а ось батько Олександра так і не зміг гідно оцінити твори сина, вважаючи самобутній авангардні картини сина мазаниною. Саме дружині Богомазов, який був ще й філософом, присвятив свою основну теоретичну роботу – книгу «Живопис та елементи».

В знак глибоко та справжнього кохання пара обвінчалася в 1913 році, згодом, у 1917 році, на світ з’явилася донька Ярослава. До речі, на портретах Богомазова часто можна побачити його родину та навіть його самого автора. Створені в техніках мінімалізм, примітивізм, в стилі кубофутуризму та структуралізму, його картини були соковитими та яскравими, але оцінити їх могли далеко не всі.

До слова, саме завдяки Ванді до наших днів дійшли роботи великого авангардиста. Вона  шанобливо й дбайливо зберігала все, що залишилося після ранньої смерті коханого чоловіка (він пішов в життя у 50 років). Ванда під час війни везла на візку художню спадщину чоловіка до родичів за 15  кілометрів, коли німці вигнали її родину з рідного дому. Не залишила та не покинула картини чоловіка на поталу ворогу… після звільнення Києва вона все повернула додому.

До речі, після того, як Олександра не стало, Ванда так і не вийшла знову заміж, і дожила до 90 років, ретельно та дбайливо берегла пам’ять про чоловіка.

Невтомний вчитель

У 1915 р. Богомазов зосередився на просвітницький та педагогічній діяльності.  Він викладав креслення і малювання у школі для глухонімих в Києві. Того ж року він відправився на Кавказ  –  в Нагірний Карабах викладати у Вищому початковому училищі.

У 1917-1918 роках Богомазов викладав одразу у кількох профільних закладах: в Золотоніському комерційному училищі, Київській художньо-ремісничій школі. Педагогічну діяльність він поєднував з роботою у відділі мистецтва Народного комісаріату освіти УРСР, а також відповідав за оформлення революційних свят у Києві.

Він викладав художні дисципліни в Будаєвскій залізничній школі (місто Боярка), у Київській художній академії, ілюстрував дитячі книги.

Богомазов виступив одним із засновників Кустарного товариства та Першої артілі художників, працював першим секретарем профспілки київських художників, був завідуючим відділом художньої освіти у Всеукраїнському комітеті художнього мистецтва.

Останні 8 років життя Богомазов викладав в якості професора станкового живопису Київського художнього інституту ( Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури). Студенти просто обожнювали свого викладача і тягнулися до нього. Своїм підопічним він натхненно пояснював: «Мистецтво – нескінченний ритм, митець – його чутливий резонатор».

Вимушений відступник

Критики та правляча «верхівка» не жаліли Богомазова та були безжальними у своїх оцінках. Його полотна вважали мистецтвом далеким для народу, не розуміли. Богомазову не дозволяли «виставлятися» вдома, в Україні, під забороною були і виставки за кордоном. Вважалося, що митець зганьбиться в очах світової художньої спільноти.

За все своє мистецьке життя Богомазов всього кілька разів виїжджав за кордон: як кореспондент у Фінляндію, а також 2 роки викладав у Нагірному Карабасі.

Родина Богомазових жила дуже скромно і балансувала на грані виживання. Олександр Костянтинович тяжко переживав становлення радянської влада,яка його відверто та відкрито недолюблювала.

Богомазов був стриманою та чуйною людиною, зовсім не схожим на своїх колег бунтівників-авангардистів. Його натхненням було місто з його ритмами, звуками, фарбами, у русі та динаміці. Київ став справжнім натхненником для Олександра Костянтиновича. Ще під час навчання Богомазов відвідав Крим, після чого змінюється його манера малювання у кримських акварелях.

Під час поїздки у Фінляндію він знов змінив свій творчий підхід: відмовився від великої кількості кольорів, зробивши полотна стриманішими. 

Кавказький період був одним з найпродуктивніших в життя художника. Його манера стає впізнаванню та біль яскраво вираженою. 

Забуття та «воскресіння»

У  1923 році у Олександра загострилася  хвороба – сухоти, а в 1930 році в Києві його не стало. Поховали митця на столичному Лук’янівському кладовищі. Після смерті Богомазова буквально викреслили з історії, і забули про нього на довгі 33 роки.

Лише під час «хрущовської відлиги», його ім’я вдалося «воскресити» з забуття.  Безцінну творчу спадщину художника заново відкрили молоді київські мистецтвознавці. У 1966 роців Києві в Будинку літераторів відбулась виставка Богомазова. І знову роки забуття.

Після розвалу Союзу твори авангардиста почали виставляти на міжнародних виставках у Венеції, Цюріху, Токіо та інших містах. Його картини експонуються не тільки в Національному художньому музеї України, а й в музеях Нью-Йорку (музей Соломона Гуггенхейма і музей сучасного мистецтва), Німеччини (музей Людвіга в Кельні), Нідерландів (музей футуризму в Утрехті), в США в Техаському університеті.

Вже через багато років після смерті Богомазова його стали називати «королем українського футуризму», визнали одним з перших абстракціоністів світу та внесли у топ-3 найбільших футуристів світу.

.